freya_victoria | Марія Конопніцька "Банасиха" (Reply)

Переклад з польської М. Рудницького

Тобі я тут присвячую сторінку

Ціпком підперта, старесенька жінко.

Як ти себе у сяйві враз відкрила.

Проста та щира, вся сріблистобіла.

Так часом відкриваємо звичайну.

Життям закриту — мудру й просту тайну.

Полудень був тихий і гарячий. Личаківський парк у Львові, здавалось, тонув у розпеченому повітрі, що грало насиченим, блискучим промінням.

У золотистозеленій сітці, виплетеній з тонких ниточок сонця, розсіяного крізь тінисту липу, висів передо мною майже нерухомо, без дзижчання, омлілий рій дрібнесеньких мошок. Над недалеким газоном низько пурхали білі мете¬лики, поринаючи глибоко в траву; на перехресних стежках, проти лавки, сліпуче блищала рінь, а міцні, перемішані пахощі розносились у повітрі, мов кадильний дим. І все це прийшло якось несподівано після холодного, росяного ранку, коли майже біле сонце, схоже на кулю, викотилось високо, обдаючи своїм жаром задихану й спітнілу землю. Парк був безлюдний. Ті, що заходили сюди зранку, вже пішли геть, а ті, що шукають тіні та прохолоди, ще не підійшли. Нестерпна спека, здавалось, ще зростає серед повної ти¬ші, а далеке сюрчання польових коників нагадувало слабе

потріскування невидимих іскор, які підсилюють жар полу¬дневої пори.

Враз я почула за собою квапливе постукування ціпка. Я озирнулась. До моєї лавки йшла дрібною, прискореною ходою маленька, дуже згорблена бабуся. Її білий чепчик сліпуче сріблився на сонці, як і біла, навхрест перев'язана на грубій кофті хустина й широкий фартух. Одна рука її була обтяжена кошиком, друга рівномірно витягалась, по¬стукуючи невеличким ціпком, який допомагав не тільки но¬гам, але й очам.

Я вже здалеку почула її коротке, тяжке дихання. Видно було, що вона поспішає до лавки, щоб поставити на ній свій кошик і спочити. Вона насилу переступала своїми ви¬сохлими ногами, посуваючись щораз швидше й роблячи нерівні кроки; голову опустила так низько, що я не могла розглядіти її обличчя. Вона либонь зовсім не бачила мене. Тільки тоді, як моя тінь виринула перед нею, вона раптом зупинилася, трохи випросталась і підняла своє обличчя до мене. Яка це була мережа зморщок! Життя, яке пряло нитки цієї мережі, мусило бути довге, дуже довге, мабуть, ніколи і не відпочивало. З раннього ранку воно мусило при світлі недогарка братись за роботу й кінчати її навпомацки, коли співали північні півні. Воно мусило на сіре своє вере¬тено вимотувати з власних грудей усі волоконця; воно мусило висмикувати свою нитку, скручувати її і знову ви¬смикувати, і знову скручувати, не загладжуючи вузлів, усе квапитись, квапитись, квапитись...

Вона стояла хвилину, ніби здивована, моргаючи ма¬ленькими сірими очима, потім знову рушила, підійшла до лавки і, обперши на неї кошик, наповнений до половини пряниками, зітхнула глибоко раз і другий.

— Гаряче, — обізвалась я, щоб тільки щось сказати.

— А дав господь, дав! — відповіла, обтираючи худор¬лявою рукою піт з білого, як полотно, обличчя. — Надійшла така духота, що страх!

— Може, сядете трохи?

— І-і, що там сідати, ласкава пані! Так зіпруся. Ста¬рині такій то і сісти і встати важко. Зараз щось у крижах тріщить...

— Скільки ж вам літ?

— А що ж то я маю рахувати їх, ласкава пані? Гос¬подь їх і без мене рахує... Як не як, а буде там вісімдесят якихось... вісімдесят або й більше. Так, напам'ять важко все це докупи зібрати, але в нашій парафії люди знають... папери на це є...

— То ви не тутешні, матусю?

— Чом то я, ласкава пані, тутешня мала б бути? Я з Вадовиць, з містечка. Аякже! Лишень там тепер робітниче селище зробили, інші порядки настали. Але ж люди там знають мене. Банасиха та й Банасиха, малий і великий за мене знає, що і як.

— І так ви до Львова примандрували?

— А чого ж би я там до Львова, ласкава пані! Чи то мені Львів щось дасть, чимось поможе? То молодим добре ганяти по світу й проти хвилі плисти, але не на мої це літа! Тільки тут діти в мене, чи пак дочка, що за тим, який цвяхи робить на заводі. Аякже! То як та свята земля почала мене до себе кликати, я до них на смерть приволіклась. Все ж то в своїх легше вмирати. Не дай боже, до¬ведеться довго конати, то хоч соломи на долівці розстелять і допоможуть душечці вийти з грішного тіла.

— І добре вам у дітей?

— А чого ж? Добре. Старому всюди добре, бо вже від злиднів втекти не може. Тільки не так у мене якось скла¬лось, як я собі надумала...

— А що ж це у вас не так склалося?

— Та з тим вмиранням, ласкава пані. Я сюди на смерть до дітей приволіклась, а тут усе живу та й живу. Ніби та булька, бачите, лише дмухнути й тільки, а тут таке тверде життя в мені, хай бог боронить. Як тільки я приїхала, не було, слава богу, ніякої мороки. Прописали мене гарненько, красненько; бувало зять іде на роботу до фабрики, дочка по кімнаті вештається, а я біля грубки сяду, деру собі пір'я, що на подущину назбирала, молюсь і останньої години че¬каю. Чекаю місяць, чекаю два — нічого. Аж мене щось млоїть від того чекання.

Якось раз у неділю приходить двірник і каже: «А ви, Петре, — бо так зятя мого Петром охрестили, — матері карту-перебування приготуйте, коли вона у вас мешкає». Зять задумався над цим і питає: «А сила там того?» А двірник каже: «Два злотих за квартал». Пригостив його зять тю-тюном, і той пішов. А як пішов, то я говорю Петрові: «Нащо мені, синку, ця карта-перебування, коли я сюди на смерть приволіклась, а не на життя. Ледве в мені дух три¬мається, така я страшенно ослабла». Тоді донька відзиваєть¬ся: «Тото й правда. Що там будеш витрачатись, коли ма¬тері не нині, то завтра»...

Так ми усі на цьому й пристали, — і тихо, і добре. А та¬ка слабість на мене вдарила, ласкава пані, такі смертельні поти, що кожна кісточка в мені тряслась, як той лист на вітрі, а перед очима ніби хто сажу сипав, така темінь була. А другий раз, як почало мене в крижах ламати, то коли б там на небі потрійна зірниця з'явилась, то я не годна би була підвести голову до неї. Отже, так я собі на свій розум брала, що вже недовго протягну. Та що там ми, грішні, можемо знати. Пройшов квартал, пройшов другий — нічого, все живу. Мало що з'їм, на землі під грубою пересплю — і живу. Аякже! Аж мені дивно. Чи там Ісус, міркую собі, своєю пресвятою ніжкою через моє число переступив, чи що?..

Якось раз вертається зять з роботи, а тут за ним двір¬ник у двері. «Бійтесь бога, Петре, — каже, — що таке з ва¬шою мамою? На смерть, кажете, пришкандибала, а тут уже третій квартал живе й за карту-перебування не платить, стільки штрафу наросло, що тепер уже вдвоє більше му¬сите платити. Інші комірники самі за себе думають, а щодо підвалу, то начальник наказав мені слідкувати за цим. Якби так він дізнався, то й мені і вам біда була би. Робіть же якийсь порядок з цим ділом, або сюди або туди, бо вже більше ніж десять злотих набереться». Петро так зажурився, що аж шапку на стіл шпурнув, став посередині кімнати, стоїть і голову чухає. А дочка зараз почервоніла й каже: «А ви теж, мамо, відпусти, боже, гріха, не знати, як ви¬рахували! Умирати прийшли, а де воно, те вмирання? Де¬хто й на старість розуму не має... Звідки тепер взяти де¬сять злотих, і то ще не кінець!» Тоді Петро до неї: «Мовчи, Франко, не бурчи, ще сама не знаєш, що тебе в житті спіткає». Таке милосердне в нього серце, ласкава пані, і мухи не вбив би. Аякже! Радили сяк і так. Зять дав двір¬никові двадцять три гроші, щоб він мовчав до пори, до часу, бо от-от скрипнуть двері і смерть прийде. Як він йому ті двадцять три гроші дав, то мене щось під серцем так і здавило. І дочку теж напала злість, так шпурнула горшком під стіл, що мало не розлетівся, але нічого не го¬ворила. Ну що ж, нема дива! Тепер така витрата, стільки грошей викидай... ще якби за них людина з'їла чи випила, а то так, задурно...

Вона глибоко зітхнула й обтерла краплі поту з чола.

— Щоб жалкували мені ложки страви — то не жалку¬вали. Панбіг скарав би мене, якби-м говорила інакше. Прав¬да, й небагато я скривдила їх тою їдою. Посьорбала кілька ложок з того, що в мисці залишилось, та й годі. А що? Такій старині-то й не личить молодих об'їдати. Всякому віку свій лад знати. Старий, хоч там і припухне з голоду, то йому все одно, і так до роботи не може взятись, а моло¬дий у кожний час мусить стати до свого обов'язку... Не скупились для мене ніколи ні зять, ні дочка, але така витрата...

Замовкла й похитала сивою головою.

— Ну й що ж далі?

— А ось що! Прийшла друга зима — і нічого. Двірнику підмазали трохи — і тихо. А мені одно з голови не схо¬дить, що не так усе склалось, як я собі гадала. Дурний на¬дію має і себе потішає... Поки я ще пір'я не здерла, то як тільки згадаю, так собі й кажу: «Най там! Най по мені хоч подущина їм лишиться...» Але як я пір'я здерла... Аж тут під весну почало знову в костях ламати, ще й кашель причепився, задишка якась... «Франко, — кажу до дочки, — вже тепер кінець буде, бо й дихнути від кашлю не можу». А дочка: «Нічого вам не станеться! Кашель, не кашель, все одно, як би патиком за собакою кидав!» Бо то в неї серце боліло від того підмазування двірникові, ласкава пані... Так, не гніваючи господа бога, я почала постити два дні на тиждень до преображенія. Бо вже мені соромно було перед людьми. Всі в підвалі знали, що я приволіклась до дітей умирати, і хто тільки погляне на мене, то дивується... Аякже! Спочатку зять не дозволив мені постити. «Що там, мамо, — каже, — будете спокутувати господа бога? Що має прийти, то і так прийде. Тепер під весну найбільше старих умирає, то і без посту до вас черга дійде». Але я не дала себе переконати.

— І помогло?

— Аякже, помогло! На третій тиждень я так ослабла, що хати підмести не могла, де там! Ані води проковтнути. Ось і смерть моя, думаю собі, і зараз мені на серці легше стало. Умилась я гарненько, красненько, надягла чисту со¬рочку, сіла на порозі, молитву святу читаю і жду. А тут такі хмаринки білі по небу пливуть, сонце пригріває, і го¬робці цвірінькають — знак, що все весну почуло. А ще як дзвони залунали над містом... Тоді й кажу собі «Упокой, господи, душу раби твоєї...» І зараз очі мої самі закрилися, і така блаженність на серце прийшла, наче людині на лег¬кий сон збирається... Аж тут хтось іде, чоботями стукає:

Дивлюсь — двірник іде, несе папір, до поліції кличе, до канцелярії, за тою картою-перебуванням... Гадала я, що земля передо мною розступилася. Петра дома не було, доч¬ка прала, то до неї тоді й не говори. Так я ввійшла до хати, стала й стою, не маючи з ким порадитись.

Якби Петро на той час був дома, то він би якось за¬добрив двірника, а до вечора, може б, і закінчився мій клопіт... Та Петра не було. Стою я, роздумую, а дочка несе до балії горнець з кип'ятком. Зачепилось за мене й каже: «Чого ви, мамо, стоїте на дорозі, як хрест серед поля, коли я не маю часу обминати? Коли кличуть на участок, то йдіть. Треба було раніше подумати, як і що, а тепер не час мудрувати». «Ая, — кажу, — твоя правда». Накинула я на себе хустину і йду. Певно, десь там у небі господь пресвятий записав собі тую путь мою... Насилу я за стіни чіплялась по вулиці, як п'яна, в очах темніло, то в жар мене кидало, то наче хто холодною водою поливав і вогнем палив. Якось дійшла я. Як тільки я ввійшла туди, дивлюсь: за столами пани сидять, один пишний такий, дру¬гий чорний такий і ще третій. Поклонилась я їм і розказую: так і так... А вони руками замахали: не тут, не тут, ка¬жуть... Пішла я далі. Але й там один такий молодий ска¬зав, що не тут. І так вони посилали мене від стола до стола, аз мене останні сили виходили... Аж, нарешті, змилувався якийсь один худорлявий такий і пальцем показав мені на другу кімнату, де сидів сам старший.

Стала я коло порога й стою, а тут ноги підо мною під¬кошуються. Старший повернувся. Як повернувся, зараз і питає: «Що, в якій справі?» Тоді я оповідаю йому все від самого початку. Вислухав і знов питається: «В якій спра¬ві?» Я йому знову від початку розказую, як-то я сюди до дітей на смерть приволіклась, як я карту-псребування не ви¬куповувала, тому що такій старині, як я, вмирати не сьогодні, то завтра, та Ісус найсвятіший забув про мене, і я все живу та й живу, і тепер мене сюди кличуть. Старший задзвонив. Як задзвонив, прийшов другий, у таких гудзиках... І почав мене знову розпитувати про все від самого початку. Як уже повипитували мене, тоді старший каже: «Ну що ж, жінко, належить з тебе п'ять папірців і пів». Як я це по¬чула, тільки руки заломила... П'ять папірців! Ісусе Христе! Це достемено стільки, як я дала Петрові на свій похорон, як до них приволіклась... Зараз вдарила на мене млість, і я, як нежива, сперлась об стіну. Ніби стою, ніби крізь землю провалююсь, ніби дивлюсь, ніби й не бачу, а в го¬лові такий шум, немов по ній вітер гуляє. Посхапувались ті панове, той, що в гудзиках, по воду побіг, той другий на крісло мене посадити хотів... Бачу, що це такий якийсь милосердний пан, і я бах йому в ноги. «Паночку,— кажу,— вельможний пане, вельможний комісарю! А звідки ж я стіль¬ки грошей візьму? Звідки ж то я, сирота, це сплачу? Вель¬можний пане, — кажу. — Ви тільки погляньте на мене! Та ж я суха стружка, кістки трухляві, порохно... Ледве того трошки духу в мені тримається... Та ж я нікому на світі жодного місця не забираю. На жменьці соломи під грубкою ляжу, краплинку води вип'ю, як той горобець дзьобну якусь окрушину... повітря також не забираю, бо ледве ди¬хання захопити можу. А й сонечко не для мене світить, бо в підвалі сиджу, то там і не побачиш його. Я знаю, вельможний пане комісарю, що мені вже давно пора вми¬рати! Та що зробити, коли в мені так міцно життя три¬мається! Даруйте вже мені ті гроші! Даруйте! Я ж сама тої смерті щодня, щогодини виглядаю й виглядаю... Вже я за це перебування заплатила господу богові... Тринадця¬теро дітей в мене було, семеро з них поховала, мов ті кві¬точки білесенькі, двох синів у мене в рекрути взяли, таких молоденьких, кров з молоком... Один хлопець у річці вто¬пився, одна дочка до міста втекла, а наймолодший, як спав на горищі, так і згорів, як горобець, під стріхою... То вже господь стягнув з мене за те перебування і тим, що я ро¬дила й терпіла, і тяжкою працею, і голодом, і кривавими сльозами, і могилками з жовтого піску...

Вона замовкла. По її висохлому обличчю покотилися, одна одну струшуючи, великі, золоті від сонячної ясності, сльози. Запалі уста тремтіли від недомовлених слів, голова безсило тряслась... І справді, бог узяв від цієї істоти вже все до останньої копійчини за «перебування».

— І що ж? —спитала я стиха, коли вона трохи заспо¬коїлась.

— А що ж! Треба було заплатити. П'ять папірців, пані моя, як льоду! Ще мені Петро півпапірця із своїх дав. Що було на похорон — все пішло... Хай їм там господь свя¬тий не пам'ятає... Та й вони, бідолахи, не винні, тільки що такий закон існує... такий розпорядок...

— А тепер ви торгуєте?

— Де там мені, ласкава пані, торгувати! Продала я оту подущину, дали мені за неї папірець і одного злотого без п'яти грошів. Зараз два злотих пішло на нову карту-перебування на наступний квартал, а на решту стараюсь тепер хоч трошки виручити, щоб знову не довелось в таку саму кару потрапити. А що ж? Як у мені таке тверде життя, то, може, ще й за цей рік треба буде платити...

Вона задивилась поперед себе, підвела високо сиві, полинялі брови і похитувала головою, наче в глибокій задумі над порядками світу...