Переклад з польської М. Рудницького
Тобі я тут присвячую сторінку
Ціпком підперта, старесенька жінко.
Як ти себе у сяйві враз відкрила.
Проста та щира, вся сріблистобіла.
Так часом відкриваємо звичайну.
Життям закриту — мудру й просту тайну.
Полудень був тихий і гарячий. Личаківський парк у Львові, здавалось, тонув у розпеченому повітрі, що грало насиченим, блискучим промінням.
У золотистозеленій сітці, виплетеній з тонких ниточок сонця, розсіяного крізь тінисту липу, висів передо мною майже нерухомо, без дзижчання, омлілий рій дрібнесеньких мошок. Над недалеким газоном низько пурхали білі мете¬лики, поринаючи глибоко в траву; на перехресних стежках, проти лавки, сліпуче блищала рінь, а міцні, перемішані пахощі розносились у повітрі, мов кадильний дим. І все це прийшло якось несподівано після холодного, росяного ранку, коли майже біле сонце, схоже на кулю, викотилось високо, обдаючи своїм жаром задихану й спітнілу землю. Парк був безлюдний. Ті, що заходили сюди зранку, вже пішли геть, а ті, що шукають тіні та прохолоди, ще не підійшли. Нестерпна спека, здавалось, ще зростає серед повної ти¬ші, а далеке сюрчання польових коників нагадувало слабе
потріскування невидимих іскор, які підсилюють жар полу¬дневої пори.
Враз я почула за собою квапливе постукування ціпка. Я озирнулась. До моєї лавки йшла дрібною, прискореною ходою маленька, дуже згорблена бабуся. Її білий чепчик сліпуче сріблився на сонці, як і біла, навхрест перев'язана на грубій кофті хустина й широкий фартух. Одна рука її була обтяжена кошиком, друга рівномірно витягалась, по¬стукуючи невеличким ціпком, який допомагав не тільки но¬гам, але й очам.
Я вже здалеку почула її коротке, тяжке дихання. Видно було, що вона поспішає до лавки, щоб поставити на ній свій кошик і спочити. Вона насилу переступала своїми ви¬сохлими ногами, посуваючись щораз швидше й роблячи нерівні кроки; голову опустила так низько, що я не могла розглядіти її обличчя. Вона либонь зовсім не бачила мене. Тільки тоді, як моя тінь виринула перед нею, вона раптом зупинилася, трохи випросталась і підняла своє обличчя до мене. Яка це була мережа зморщок! Життя, яке пряло нитки цієї мережі, мусило бути довге, дуже довге, мабуть, ніколи і не відпочивало. З раннього ранку воно мусило при світлі недогарка братись за роботу й кінчати її навпомацки, коли співали північні півні. Воно мусило на сіре своє вере¬тено вимотувати з власних грудей усі волоконця; воно мусило висмикувати свою нитку, скручувати її і знову ви¬смикувати, і знову скручувати, не загладжуючи вузлів, усе квапитись, квапитись, квапитись...
Вона стояла хвилину, ніби здивована, моргаючи ма¬ленькими сірими очима, потім знову рушила, підійшла до лавки і, обперши на неї кошик, наповнений до половини пряниками, зітхнула глибоко раз і другий.
— Гаряче, — обізвалась я, щоб тільки щось сказати.
— А дав господь, дав! — відповіла, обтираючи худор¬лявою рукою піт з білого, як полотно, обличчя. — Надійшла така духота, що страх!
— Може, сядете трохи?
— І-і, що там сідати, ласкава пані! Так зіпруся. Ста¬рині такій то і сісти і встати важко. Зараз щось у крижах тріщить...
— Скільки ж вам літ?
— А що ж то я маю рахувати їх, ласкава пані? Гос¬подь їх і без мене рахує... Як не як, а буде там вісімдесят якихось... вісімдесят або й більше. Так, напам'ять важко все це докупи зібрати, але в нашій парафії люди знають... папери на це є...
— То ви не тутешні, матусю?
— Чом то я, ласкава пані, тутешня мала б бути? Я з Вадовиць, з містечка. Аякже! Лишень там тепер робітниче селище зробили, інші порядки настали. Але ж люди там знають мене. Банасиха та й Банасиха, малий і великий за мене знає, що і як.
— І так ви до Львова примандрували?
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
