Станка Пенчева "Двійко старих"

[freya_victoria]

Тут я можу розмовляти з Богом -

я із мого саду, він зі свого.

Говорим неквапно: куди поспішати -

в нас із Богом часу багато!

Часом замовкнем: мигне наднова - ми подивимось вгору,

чи вниз, коли змійка з-під каменя вислизне.

Нас двійко старісіньких,

нас двійко самісіньких,

Всесвіт розширюється, розбігається, всюди незатишні продуви,

що ж то тобі залишається,

коли вже створив свою Світобудову?

Сидиш, величаєшся

із незручним трикутним німбом чи в солом'янім брилю

і вдаєш, ніби досі ще крутиш на пальці світи...

От мені вже дрімається.

Бог зористою шаллю ніжнесенько плечі мої прихистить

і чуватиме далі в своїй тужній Вічності сам.

Переклад мій


Оригінал:

 

Станка Пенчева "Двама старци"

Тук мога да си приказвам с Бога –

аз от моята градина, той от неговата

Говорим си дълго и бавно: закъде да бързаме,

имаме толкова много време!

Понякога замълчим, додето горе пламне свръхнова

или долу смокът се плъзне изпод камъка.

Стари сме и двамата,

сами сме и двамата,

а Вселената неуютно се разширява, вее отвсякъде,

и какво ти остава,

когато вече си сътворил своето Мироздание? –

Да седиш величаво

с неудобна триъгълна нимба или с вехта сламена шапка

и да се правиш, че още въртиш на пръст световете

Накрая задрямвам.

Господ нежно намята със звезден шал раменете ми

и, още по-сам, будува сред своята тъжна Вечност.

Інші мої переклади з Пенчевої