24 квітня День пам'яті геноциду вірменів

[freya_victoria]

Лина Костенко "Цавет Танем"

 

 Сильве Капутикян

Их села погорели, и мулы их пропали,

Судьба скитальцев бедных висит на волоске,
Чтоб дети речь родную в пути не забывали,
им буковки выводят армянки на песке.

А ветер, ветер, ветер! Обугленные лица
Сечет, сечет жестоко несчастным матерям!
Едва успеет слово из вязи букв родиться,
как ветер вырвет с корнем, погонит по полям.

В какой-нибудь пустыне сжуют его верблюды.
Дитя его забудет, и вырастет немым.
Изгнанники без дома... ни крова, ни приюта...
Бредут, бредут пустыней, а в мыслях "айб - бен - гим"!

А церкви их сгорели. Мужчины их убиты.
Колокола их храмов хранит на дне Севан.
Как жить им? Ярко-красный от крови их пролитой
на небе всходит месяц - турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!.. Какой колючий ветер!

Куда еще несчастных судьбина заведет?

И некогда писать им, и нечем, да и негде,

те буквы, из которых родной язык растет.

И только на привале, в те редкие мгновенья,
пока в свои тележки армянки не впряглись,
Они выводят буквы, как нежные растенья,
слезами поливают, и буквы принялись.

В песках пустили корень - а ветер их колеблет!..
Изгнанники в пустыне, о, как их путь далёк!
Но буковки прижились, их тоненькие стебли,
Как травы, прорастают сквозь огненный песок.

Хоть вытоптаны были не раз они конями,
В легенды, песни, сказки пророс живой букварь.
"Цавет танем!" - прощаясь так говорят армяне.
Я боль твою приемлю. Во мне твоя печаль.

Оригінал:
Ліна Костенко "Цавет Танем"

Сільві Капутікян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.


Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.